Сьогодні наша Церква відзначає одне з найбільших свят Церковного року - Вознесіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. В зв'язку з цим, пропонуємо Вашій увазі кілька думок про іконографічну традицію нашої Церкви цього свята. Автор допису - о. Віталій Козінчук - доктор філософії за спеціальністю «Богослов’я», член Національної спілки художників України, провідний науковий співробітник Музею мистецтв Прикарпаття, декан гуманітарного факультету Івано-Франківського Богословського Університету.

Велике дванадесяте свято Вознесіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа вдало відображене в іконографічній традиції Киїського християнства. Українське іконне малярство, крім гуманістичних ідей. у сюжетну лінію практично нічого нового не вносило. Перші зразки даної тематики у світовому мистецтві появилися ще в IV-V століттях.

Бамбергський аворій (бл. 400 р.) і різьблені двері базиліки Св. Сабіни в Римі (V ст.) – найдавніші артефакти західноєвропейської малярської традиції окресленої тематики, в яких вже було зображено повноцінну композицію «Вознесіння». Саме тому, правдоподібно, що початок всезагального святкування цього християнського празника припадає якраз на середину IV століття. У перших віках палеохристиянства його святкували нероздільно із днем Зіслання Святого Духа на апостолів і Пречисту Діву Марію – День народження Христової Церкви.

В ранніх іконах, можливо дещо з примітивними сюжетами, простежується цікава думка богословського характеру про своєрідний поділ на дві частини як демонстрації «світу Божого», куди у славі возноситься Спаситель, і «світу земного», де зображено Божу Матір з послідовниками Христа. Візантійські майстри іконної справи – це завжди подавали у своїх роботах як дві складові одного цілого і нероздільного «діла спасіння людини».

Ісуса Христа, наче на троні, ангели-служителі трепетно перевозять до Бога-Отця. Це дуже нагадує найдавніший іконографічний тип Небесного Царя і Судді, Господа Вседержителя у прославленому вигляді – Пантократора, який формувався протягом IV-VI століть. Золоті або білі ризи з клавієм на рукаві «Правителя всесвіту» є символом приналежності до вищого статусу, до Царства Небесного. В книзі Одкровення св. Іван Богослов нас навчає: «Я єсмь Альфа і Омега, початок і кінець, говорить Господь, Який є і був і гряде, Вседержитель» (Одкр. 1: 8). Тут Христос-Бог нам вже не нагадує Того, що зростав у Назареті і виховувався у домі бідного теслі Йосифа. Перед глядачем-молільником повстає сам всесильний Господь Бог у прославленому вигляді й у повній величі своїй.

Київська ікономалярська традиція канонічно зображала Спасителя, що благословляв обома руками тих, що залишилися «внизу» або тримав згорнутий сувій як на іконах типу «Спас-Емануїл». Це скручене письмо – нова наука Христа, наука про любов людини до Бога і до ближньго; це символ, що підкреслює законодавчу владу Господа – «джерело Божественного вогню в серці» (Йоан Ліствичник). Вся постать Богочоловіка знаходиться на хмарах у повітрі, охоплена золотистою мандорлою чи веселкою, яка виступає символом його небесного трону.

Українське іконознавство та належно розпрацьована іконографія слідує середньовічному канічному принципу вчення святих отців «про зображення Бога як найпрекраснішого із синів людських на дошках з левкасом», а такі західноєвропейські мистецькі стилі як Ренесанс, Бароко і Класицизм назавжди влили довершений еталон краси в тіло і обличчя Спасителя. Саме з тієї рації, починаючи від XVI століття, українські ікони «Вознесіння» стають більш реалістичнішими і миловиднішими. На них Христос своїми жестами ніби передає владу апостолам як основі, на якій побудована Свята Церква, що завжди діє під проводом Святого Духа й черпає від нього силу й благодать. Такі ікони в Україні найчастіше можна знайти в празничних рядах багатоярусних високих барокових іконостасів в усіх східнообрядових храмах різних регіонів.

Теологічна ідея і зміст українських ікон на тему «Воздвиження» повністю співпадає з візантійським світобаченням, мисленням і богословським вченням – передати вияв християнського оптимізму з надією на порятунок. На обличчях апостолів немає ані смутку, ані здивування. На іконах їх зображають у преображеному стані. Христос-Бог, який відійшов до Небес і став при справах Отця, сам засвідчив: «Хай не тривожиться серце ваше! Віруйте в Бога, віруйте й у Мене. В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до себе візьму, щоб і ви були там, де Я. Куди ж Я йду – ви знаєте путь». «Господи, – каже до нього Тома, – не знаємо, куди Ти йдеш. І як нам знати тую путь?» Ісус до нього: «Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ів. 14: 1-6). Сама релігійна картина неначе промовляє до того, хто перед нею молиться навколішки чи зосереджено споглядає: «Чекайте, це ще не все! Це ще не кінець! Скоро прийде обіцяний Христом «Утішитель» як записано в книзі Діянь святих апостолів: «Ви одержите силу, коли Дух Святий зійде на вас. Ви будете Моїми свідками в Єрусалимі, Юдеї, Самарії, і по всій землі» (Дії 1: 8).

Внизу, по центрі ікони, зображають Богородицю з піднятими догори руками – жест молитовного заступництва і перепрошення за гріхи всього людства перед Справедливим Суддею. На задньому плані, замість позолоти і різьби, у ХІХ-ХХІ ст. українські професійні художники навчилися домальовувати реалістичний пагорб як праобраз Оливної гори ‒ місця, де все відбулося. Для більшої драматизації події, деякі художники сучасності можуть зобразити речі або сліди, що їх залишив Пантократор перед сходженням на Престол Небесний. Проте такі нововведення не бажані в іконах. Сакральне мистецтво любить і шанує передання давніх поколінь іконних майстрів.

Отож, нехай і в наших серцях завжди панує мир Господній, мир цього святого Воскресіння і Вознесіння. Нехай ці зображення Ісуса прославленого повернуть нам християнський оптимізм, віру, любов і надію на краще, спокій та радість на душі. Хай богослов’я, подароване на дошках і полотнах, відкриває нам світлий шлях до обожествлення і спасіння в Христі Ісусі!


Опис світлини: Автор невідомий. Ікона святкового ярусу іконостасу «Вознесіння Христа». Перша пол. XVII ст. в. Дерево, темпера, золочення. 45,5х43,5х6. Зберігається у постійній експозиції відділу сакрального мистецтва Музею мистецтв Прикарпаття

Кожен християнин хоче постити по-справжньому. Принаймні так би мало бути. Яка бо користь від фальшивого посту? Для чого тратити сили і час, щоб постити неправдиво і не мати від нього ніякого зиску?  Однак не всі християни пам’ятають про ці особливості справжнього посту. Хто нас може краще навчити як не наш Господь Ісус та Його святі послідовники? Саме святі, які вийшли з-поміж нас і досягли нечуваної святості та перебувають з Господом є для нас прикладом, як піст може допомогти нам у наближенні до Господа. Одним з таких вчителів є Святий Василій Великий, який навчав: «Справжній піст — це віддалення від себе злого, здержливість язика, стримання себе від гніву, здавлення в собі лихих пожадань, обмови, брехні, кривоприсяги. Бути вільним від тих речей — це справжній піст. І саме в цьому лежить добро посту». Сьогодні наша думка йде про піст – як про віддалення від себе всякого зла.

Перше за все ми повинні дбати у час посту за віддалення від себе всякого зла. Від народження Господь вклав у кожну людину усвідомлення добра і зла, і це ми називаємо природнім законом. Згодом, коли дитинка підростає, починає усвідомлювати все більше і більше, що ж таке добро і що таке зло. Цьому сприяють родина, друзі, школа, одним словом – середовище, де дитина формується. Християнське виховання на основі Євангелія і 10 Божих Заповідей тут відіграють надзвичайно важливу роль. Приклад родичів також допомагає дитині зрозуміти, що добре, а що зле: добрий приклад сприяє розвитку доброти дитини, а поганий приклад руйнує добрі прагнення і погано впливає на майбутнє життя.

Ми кожного дня маємо різні нагоди і спокуси вчинити щось злого: сказати неправду, понервувати когось, осудити чи зле відповісти, проігнорувати чи зневажити наших ближніх. Навіть у молитві «Отче наш» ми щоденно молимося «визволи нас від лукавого», тобто від зла і від диявольського впливу. Таким спобом ми просимо у Господа допомоги і заступництва у спокусах. Але, щоб зуміти віддалятися від зла, необхідно зрозуміти що ж таке зло. Кажуть філософи, що всяке зло – це відсутність добра. І так само ми часто виправдовуємо себе, мовляв, ми нічого злого не вчинили. Ану запитаймо себе: а що ж доброго ми вчинили? Чи ми стали комусь у пригоді? Чи наші ближні від нас отримують якусь користь, пораду, допомогу, радість і потіху? Саме у час посту варто перевірити своє життя, зробити таку перевірку – тест на людяність: чи я не чиню зла (тут варто перечитати 10 Божих Заповідей і, якщо я їх ще не знаю напам’ять, то старатися вивчити і знати) і чи я чиню добро?  Не чинити зла – це ще не означає чинити добро. Не чинити добра – це вже є зло, бо людина покликана своїм життям творити добро.

Кожен з нас переживає так звану внутрішню боротьбу між добром і злом. Хочу процитувати Вам слова апостола Павла, дуже близькі кожному з нас про те, як добро і зло ведуть боротьбу між собою і полем цієї боротьби є саме людина: «Бо, що роблю, не розумію: я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то я згоджуюсь із законом, що він добрий. Тепер же то не я те чиню, а гріх, що живе в мені. Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то - ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені. Отож знаходжу (такий) закон, що, коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти?». (Рим 7,15-24). З цих слів апостола Павла ми бачимо, що Господня допомога у боротьбі проти зла є необхідна, наші людські сили є обмежені.

Апостол Павло в іншому місці дає поради як поводитися християнинові: «Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро… Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим 12, 17.21).

Тому, дорогі християни, використовуймо час посту, щоб практикувати правило християнської праведності: «Вистерігайся злого – твори добро». Щоб це правило практично втілювати в життя, пам’ятаймо про головні добрі діла, якими ми покликані змінювати себе і світ навколо нас – більше молитися, практикувати піст-стриманість і чинити конкретні діла милосердя – давати милостиню.

о. Йосафат Бойко, ВС

Джерело: Прес служба Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ

Дві тисячі років тому дорога між Вифлеємом та Єрусалимом була наповнена вигуками погоничів, криками тварин і скрипом коліс. Благочестиві паломники і діловиті негоціанти, суворі римські легіонери і мирні поселяни рухалися по ній в обох напрямках. 

Нічим не виділялася серед інших мати з немовлям-сином і літній худорлявий чоловік...  Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до Єрусалимського храму, їх зустрів сивий старець Симеон. Він узяв немовля на руки, і промовив: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико...».

Які у Вас були передчуття, коли Ви вперше їхали в зону, де відбуваються військові дії?

Перша поїздка в зону бойових дій, це було таким дуже чітким кроком у невідоме. В моєму особистому досвіді це було таким, безпрецедентним рішенням, але попри те, воно було зроблено в час, коли не існувало інформації в ЗМІ про те, що діялось там, доходили лише відомості, що там реальні бойові дії відбуваються, але я не бачив інформації про священиків, які були там, а відтак, це було таким собі кроком у невідоме.

altЗ 21 по 23 жовтня в Івано-Франківській духовній семінарії ім. свщмч. Йосафата відбулись Дні духовної віднови, які проводив ігумен монастиря  Царя Христа, що в м. Івано-Франківську – ієрм. Йосафат Хаймик, ЧСВВ. Сьогодні ми маємо нагоду запропонувати вам ексклюзивне інтерв’ю, яке дав о. Йосафат для нашого семінарійного сайту.

Go to top