Які у Вас були передчуття, коли Ви вперше їхали в зону, де відбуваються військові дії?

Перша поїздка в зону бойових дій, це було таким дуже чітким кроком у невідоме. В моєму особистому досвіді це було таким, безпрецедентним рішенням, але попри те, воно було зроблено в час, коли не існувало інформації в ЗМІ про те, що діялось там, доходили лише відомості, що там реальні бойові дії відбуваються, але я не бачив інформації про священиків, які були там, а відтак, це було таким собі кроком у невідоме.

А крок у невідоме або саме невідоме завжди спонукає до підсилення особистісної довіри до Бога, тому стає таким дуже духовним досвідом. Отож,  для мене це був такий дуже духовний досвід довіри до Бога, складання себе в Його руки, але разом із тим для того, щоб виконати Його місію. Тому це були такі свого роду реколекції.

Як зреагували рідні, близькі та настоятелі на Ваше рішення поїхати туди, де залпом б’ють «Гради» та інша зброя?

Мої рідні не знали, знав лише мій настоятель з «Товариства Ісуса», рідні дізналися лише згодом, коли я вже там пробував в продовж тривалого періоду часу.

Як на Вашу думку можна священикові-капелану й не тільки, допомогти воїну психологічно вийти з післявоєнного стану?

Є дві фундаментальні, засадничі істини,  які дозволяють людині повернутись  в русло цивілізації після того, коли вона змушена була вийти звідтіля в контексті радикальної жорстокості, радикальної деструкції простору і часу. Перше – це, допомогти людині зраненій війною відчути себе любленою, а значить: зауваженою, пошанованою, людиною, яка зробила щось для свого народу, для своєї країни. І друге – це, допомогти цій людині відчути здатність любити. Любити по-справжньому, втілювати сьогодні свою енергію, яку вона витратила на оборону країни, десь на лінії фронту, а сьогодні втілювати її у побудову нової України, адже фронтів у нас багато. Схід України – це зона бойових дій, ціла країна – це зона війни, це той простір,  де ми боремось за інститути державні, які уможливлюватимуть розвиток особистості, захищатимуть її свободу і її гідність, і цей процес є тривалий, він потребує багато зусиль, але більш за все він потребує людей, які мають відвагу не зупинятися, які пам’ятають про свій моральний обов’язок перед світлою пам’яттю полеглих на полях українського фронту, які готові докладати максимум зусиль для того, аби те, що зробили їхні попередники, їхні побратими, було недаремним. Зазвичай я кажу, що суспільство зранене війною – це суспільство, в якому згасло дуже багато дуже добрих очей, суспільство, в якому стало на багато менше усмішок. Суспільство, в якому згасає добро і стає на багато менше усмішок – це суспільство перед загрозою смерті, а ми не маємо права дозволити цього, тому зазвичай коли звертаюсь в промовах до суспільства українського, то завжди кажу: «Пам’ятаймо про те, що ми сьогодні маємо моральний обов’язок бути вдвічі більш добрішими, вдвічі сильнішими, усміхатись вдвічі яскравіше, жити вдвічі інтенсивніше за себе, і за того хлопця, який не повернувся з бою».

Продовжуючи саме цю тему, як можна зцілитися самому капелану, який приїжджає з військової зони?

Перше – духовна дисципліна, молитовна дисципліна. Друге – рефлексія, духовними категорія переосмислити все, що відбулось. Третє – духовний супровід, знайти вуха здатні почути те, що він намагатиметься сказати. Також вербалізація, тобто помістити почуття в слово, аби поділитись почуттям, своїм серцем з іншим. Четверте – це те, що найважливіше, пам’ятати, що завжди безумовно і безмежно люблений,  і здатний любити.

На Вашу думку, чи можна повернутися психологічно живим із війни?

Повернутися з війни можна лише живим! Якщо людина не повертається живим із війни, вона уже імітує життя, тому їй потрібно допомогти повернутися. Тільки любов здатна на перемогу, тільки відчуття того, що ти люблений і здатний любити може допомогти тобі повернутися з війни,  і бути справді живим.

Якою є основна функція військового капелана у військовій зоні?

В офіційному інституційному дискусії, це звучить, як задоволення релігійних потреб військовослужбовців, а відповідно йдеться про вироблення певних духовних механізмів, просвітницьких механізмів, для того, щоб своєю присутністю серед військовослужбовців, кажу часто прихилити до них саме небо. Допомогти врятувати саму людяність, з вірою в те, що людина створена на образ Самого Творця, Бога добра, Бога любові, повернути людину до здатності бути доброю і любити. Знову ж таки говорячи про любов,  йдеться не про якісь сентименти, а йдеться про здатність ділитись собою, або утвердити в житті іншого. Мені здається важко знайти більш приємний досвід в житті людини, а ніж досвід того, що ти якимось чином допоміг комусь жити, допоміг комусь відчути смак життя і запалив його бажанням жити далі, утвердив його волю до життя. І так це стає основним механізмом зцілення, повернення, відновлення, це те чого суспільство зранене війною дуже і дуже потребує. Війна інколи продовжується, як правило продовжується після того, коли падає остання куля і хтось ставить підпис під якимось документом, де засвідчується припинення бойових дій. Війна – це тоді, коли у серці бракує миру і спокою, бракує творчості, бракує бажання любити та змінювати себе і світ на краще.

Чи припиниться війна, коли наші військові покладуть зброю на теренах Східної України? Чи припиниться вона там, чи можливо продовжиться у наших серцях тут, та по всій Україні?

Війна припиниться тільки тоді, коли ми з вами навчимось любити по -справжньому, точно так, як цього навчає українське суспільство, український солдат і українських офіцер. Любити щиро, любити щедро, любити до кінця вірно.

Тоді,  яка повинна бути ця любов, стоячи під кулями в небезпеці,  отримати її прямо в серце, бачивши обличчя ворога перед собою і зі зброєю в руках?

Стоячи зі зброєю в руках вартує пам’ятати, що якщо український солдат дозволить собі пропустити незаконно озброєного агресора, який підняв зброю без причин, безпідставно, проти порядку, проти миру, то всі ті жертви діяльності цього агресора, які будуть згодом, лежатимуть на сумлінні українського військового. Саме тому український військовослужбовець сьогодні не може собі цього дозволити, своїм життям він захищає життя свого народу, життя своїх дітей, своїх батьків, він там, аби безглуздя, хаос, безпорядок не стали тотальними, аби діти наші могли ходити до школи, пенсіонери могли доживати спокійно свого віку, і найважливіше, щоб ми могли створювати нову країну з новими умовами, які уможливлюють і дітям ходити до школи, і пенсіонерам доживати спокійно свого віку. Але йдеться про те, що українських солдат чи офіцер сьогодні нам показують приклад як це робити. Війни - це не лише постріли, війна – це відсутність того, що інколи вважається найнеобхіднішим для життя та розвитку людини: відсутність тепла, світла, інколи відсутність тієї їжі, до якої звиклося, відсутність домашнього затишку, родинної ласки, це все те, що у мирному повсякденні людина сприймає, як даність, а насправді на війні відчуваєш надзвичайну цінність простих речей, тих які уможливлюють наше людське життя, і тому загрозою є не лише куля, але загрозою є брак сенціально-суттєвого для нашої людяності. Я не втомлюсь повторювати, що війна в першу чергу цілиться в нашу людяність, і так вона припиниться лише тоді, коли людяність таки подолає ненависть у найвищому її прояві, у найглибшому її вимірі, коли подолає дух протистояння, злоби, ненависті, коли ми навчимося вирішувати проблеми спілкуванням, взаємоповагою на основі певних цінностей, коли в нас з’явиться обрій, до якого ми спільно зможемо дійти, коли перестанемо бути загрозою один одному. А український солдат, як і будь- який солдат світу має покладений на нього обов’язок перед цілим народом, обов’язок моральної ваги, а відповідно інколи ціною власного життя, але точно завжди ціною своєї ж безпеки і свого затишку, комфорту – захищати життя свого народу.

І на завершення, що б ви могли побажати нам,  завтрашнім священикам, які свідомо розуміємо, що можливо і на наші плечі ще впаде цей «післявійськовий» синдром?

Ніколи за жодних обставин не втомлюйтеся любити! По -справжньому, щиро, щедро і до кінця вірно, бо тільки любов здатна на перемогу.

спілкувався Іван Харевич,
Інформаційний центр ІФДС

Go to top