altЗ 21 по 23 жовтня в Івано-Франківській духовній семінарії ім. свщмч. Йосафата відбулись Дні духовної віднови, які проводив ігумен монастиря  Царя Христа, що в м. Івано-Франківську – ієрм. Йосафат Хаймик, ЧСВВ. Сьогодні ми маємо нагоду запропонувати вам ексклюзивне інтерв’ю, яке дав о. Йосафат для нашого семінарійного сайту.

Отче Йосафате, ким ви мріяли бути в дитинстві?

Напевно, як і кожна дитина, я мав багато мрій: хотів бути водієм, художником і навіть актором. Але вже в 6 класі  я відчув, що мій шлях буде пов’язаний з духовністю, і десь близько 10-11 класу, все-таки, я  вирішив спробувати реалізувати мрію стати священиком.

Що саме спонукало вас присвятити життя Богові в монашому служінні?

Думаю, що найбільш знаковим для мене був рік перебування в Жовківському монастирі . Це була так звана «мала семінарія», при якій жили хлопці, вчилися у звичайній міській школі, але мали можливість жити молитовним розпорядком. І тут відбулася моя зустріч з Євхаристійним Христом, яка змінила моє життя.

А вже пізніше я мав зустрічі з різними ченцями, такими як о. Андрій Шагала – василіянин, який багато служив у діаспорі. Коли Україна стала незалежною він приїхав з-за кордону. Був духівником Крехівського монастиря, що на Львівщині. Такі особи як він стали спонукою, щоб задуматися над можливістю монашого життя для себе. Але безперечно, я не виключаю численних молитов моєї цьоці, яка була монахинею, а також багатьох осіб, які молилися за мене.

Отче, скажіть, будь ласка, як відреагували батьки на ваш намір піти в монастир?

Я дуже ясно пам'ятаю той день, коли вирішив  батькам сказати, що хочу йти в монастир.  І хоча вже минуло 20 років, але я дуже добре пам'ятаю серйозність розмови, сльози мами, і, як не дивно такий серйозний погляд мого батька, який хоч і не був настільки духовною особою у порівнянні з мамою, але все-таки сказав, щоб я подумав добре, і якщо вже вирішив іти цим шляхом то нехай буде так. Батько відчував, що це мій особистий життєвий вибір. Насправді,  ніякої драми не було, але радше була підтримка і розуміння.

Будучи ректором семінарії в Брюховичах, на що саме ви акцентували увагу у вихованні майбутніх душпастирів?

Слава Богу я відбув повну каденцію – 4 роки. Звичайно, це був мій перший досвід ректорства. Мені важко сказати, на що саме я звертав увагу. Найперше я пригадую, що намагався зібрати докупи питання дисципліни та розподіл обов'язків. Пізніше безперечно відкриття ефективності командного служіння, командного управління, в нашому випадку спільнотності життя.

І відкрив для себе те, що сам переживав - якість спільнотового життя прямо впливає на ефективність певних досягнень, якихось цілей, самопочуття ченців чи семінаристів. Також збагнув одну важливу річ, що духовниками семінарії, в контексті монашої семінарії - не є тільки та команда, яка має ту каденцію чи стоїть при владі, але є вся провінція, навіть можливо в нашому випадку цілий чин, яка впливає і виховує. Прямо і конкретно можу сказати, що ціла провінція дуже сильно впливає на виховання і формування  майбутніх василіян. Так само можна провести паралель в єпархії, що не тільки семінарія чи семінарійний ректорат, але ціла єпархія впливає і виховує майбутніх священиків.

На вашу думку, якого саме священика потребує сучасна людина?

Це є вічне питання. Безперечно, що Господь кличе бути священиком. Він кличе від спільноти і для спільноти. Кожен священик чи кандидат до священства є дитиною свого часу. Він невіддільний від менталітету, ситуацій, криз, переваг свого часу. У цьому є вже навіть відповідь, яким він повинен бути. Безперечно – сучасним. Бути доступним, вміти розмовляти з сучасною людиною зрозумілою їй мовою, але одночасно він не повинен бути тим, хто залишається тільки на рівні свого часу, адже має бути провідником. Для цього священик має бути глибоко духовною особою.

Таким чином, такий священик, який буде доступним, якого будуть потребувати люди зможе виконати оцю особливу місію: з однієї сторони вести людей до Бога, вказуючи правильний шлях, а з іншої уприсутнювати для них Бога, не тільки служачи Святі Таїнства, а передовсім бути живим свідком Його.

На мою думку, сьогодні люди у священика шукають 2 речі:

- миру, спокою, примирення;

- надії, віри, любові і сподівання.

Будучи зараз настоятелем храму Царя Христа з якими проблемами, а радше викликами зустрічаєтесь найчастіше?

Як не дивно, проблемою сучасного християнського життя на парафії є бездуховність.  Буває, інколи, тільки фрагментальне і тільки періодичне практикування своєї віри.

Дякувати Богові, що маємо також і носіїв живої духовності, людей, які щиро шукають, знаходять і свідчать Бога. І думаю, що повз проблем відносин, які є ключовими питаннями у наших духовних бесідах, також можна назвати широкий спектр труднощів, пов’язаних з життям в непевності. Крім того, що сучасному українцю, як і кожній особі важко будувати свої відносини з іншими, він, на жаль, відчуває роздертя та непевність і у відносинах з Богом.

Які ви бачите можливості для відновлення істинної духовності наших людей?

Виходом з будь-якої духовно-моральної кризи може бути шлях, який показує саме Євангеліє. Більш конкретного, глибокого і переконливого аргументу ніж біблійний - я не бачу.

Питання євангелізації, тобто особистого поглиблення знань і розуміння науки нашого Господа, а також відважне свідчення досвіду Бога у побуті людини, може відкрити шлях до нової сторінки духовного життя, а також і нового життя як такого.

Як ви вважаєте, в який спосіб семінаристи повинні залучати молодь до активного життя в Церкві Христовій?

Я думаю, якщо ми говоримо про саму якість свідчення, так званого пасивного служіння – то вона звичайно присутня, і сам факт молодих семінаристів є переконливим доказом для тих хто може переступити поріг не тільки семінарії але й Церкви. З іншої сторони, молодь як і колись так і тепер є дуже вимоглива. Тому для семінариста це завжди виклик розвивати себе багатогранно, цілісно і в повноті. А з іншої сторони молодь також є дуже чутлива на автентичне свідчення Бога і завжди є вдячна за будь-яку увагу, виявлену для неї у Церкві.

Отче Йосафате, щоби ви побажали тим хто недавно тільки переступив поріг семінарії, і тим, які вже за крок до душпастирського служіння?

Щодо тих, які тільки переступили поріг семінарії є дуже важливо залишатися відкривачами нових горизонтів семінарійного середовища і розуміти, що щирість, простота, відкритість, доступність – не є якостями слабких. Надзвичайно важливим є зберегти якнайдовше первісну ревність.

Для тих, які невдовзі покинуть стіни рідної альма-матер, сповнених надій на майбутнє служіння бажаю залишатися переконаними, що Господь вміє провадити і підтримувати свого служителя. Думаю, що довіра до Христа – щира і відверта, буде завжди залишатися тим, що їх підтримує а одночасно ставить такі виклики, над якими слід завжди працювати, про це молити, і з огляду на це - служити.

Спілкувався Юрій Матійчик